Мельпомена

Не раз просив ти Щось у Мельпомени, Чому тоді пуста твоя сторінка? Вона тебе покинула, шалений, Чи ж ти забув, що Муза також жінка? Папір, що викидав, вона збирала, Приносила вночі до твого ліжка, Скуйовджене волосся цілувала Й у Грецію назад втікала нишком. Ти прокидався, пив холодну каву, Метався до стола, щоб щось писати. Виводячи чорнилом свою славу, Будив її, вона ж хотіла спати. Тож Мельпомена тихо прокидалась, Покірно йшла, про сон свій забувала, Крізь сили Щось віддати намагалась, Чоло твоє засмучене вінчала. Не шанував, загублений в гордині. Своїм життям, як карбом, руйнувати Готовий був пречистий лик богині, Бо хто така, щоб ласку дарувати? І їй було несила залишатись, Це, звісно, зрозуміла поведінка, Бо ж Музі варто вдячно приклонятись. Й вона пішла, як справді горда жінка.