Про тебе написано не менше, ніж усе

Про тебе написано не менше, ніж усе. Я знаю, вона пише про тебе щовечора І плачеться мамі, що є приречена Складати те, що про тебе, у речення. Або ж хоронити у собі це. Ти казав, що її звати Катя, правда? При цьому винувато зазирав у мої очі, Мовляв: «Вибач, але я не хочу, Щоб ти собі щось пророчила. Про те, з ким я буду. Не варто». Вона часто дзвонила до мене, Плакалась, говорила про тебе з теплом, Я називала тебе не інакше, як мудаком, Але не засинала, якщо ти перед сном Не побажав мені сонця в венах. Смішно, я знаю… Вона тебе любить, Вона пише про тебе, до тебе, і плаче. Я нічого такого не роблю – ледача? Я маю літо, подружок та дачу, І того, хто ніжно цілує у губи. Це не ти. Звісно, не ти. Ну, а втім Чи важливо, хто мене обіймає? З ким я доходжу до краю? Тільки не знаю – краю пекла чи раю. Він вже думає про спільний дім, Собаку і двоє дітей. Такі справи… Ти десь далеко... Як ти, мій хороший? Мабуть, все так само заробляєш гроші, І по узбережжю снів ходиш босий. Вранці п’єш свою незмінну каву… Тільки не замерзни – я ж про це не знатиму. А от Катю доведеш до чергових сліз. У неї до тебе любов чи радше слиз, Що зліплений із ілюзій та криз, Яких в її житті було ой як багато? Про тебе написано не менше, ніж усе. Я присвячую тобі ці скупі рядки, І продовжую свою долю прясти – Як боги прядуть людські сни. Я ховаю у натовпах своє лице: Щоб не зіткнутись з тобою знову, Бо тоді всі епохи та протистояння Зачиняться в собі; і я навмання Йтиму на світло – до тебе, кохання, На безкінечну й приязну розмову. На довжелезні нитки мовчання, Які наші губи пов’яжуть спочатку. Хороший мій, в світі існує загадка: Все, окрім серця, приводь до порядку. Серцю ж залиш сподівання… © Марта Приріз, 2013