Не довго я була в едемі слів...

Не довго я була в едемі слів, Бо вигнана прозрінню на поталу. Душа зносила крила на землі, І втратила усе, чого не мала… Як цвіт натхнення втоптаний у бруд, Так істина в диявольських тенетах. Не створять чуда із мирських облуд Боги, що переплавлені в монети. І хмари кинуть сльози-якорі, Наповниться душі печальне плесо. Земне болото – кладовище мрій. Пегас води із нього не нап’ється. А з неба все гримить печаль-орган, І відчай – заримована стихія. А вірші – зоребуйний океан – Нестерпно так у серці глибиніють…