Без назви № 10.

Ще важще стає дихати, коли уявляю себе в минулому тим, ким я був. Бігти по вузеньких вулицях, тримаючи три червоні троянди. Так і не добігти до місця призначення і згоріти заживо. А тоді переродитись у чужому ліжку, зовсім голим, лише накритим одіялом з запахом ванілі та вчорашнього збочення. Забрати у неї свою сорочку. Ніколи ненавидів, коли хтось торкається моїх речей, а особливо - мого волосся. Але цьому покидьку було начхати на мої принципи, він продовжував своїми каплями шарпати моє волосся. Дощ на вулиці ніяк не хотів сщухати. Покидьок.