Сьогодні вирішила повертатись пішки. Шалено, до трему в руках, захотілось ковтнути хоч трохи свободи - вітер куйовдив моє волосся, зазирав у всі куточки тіла, не обмеженого білизною, підстаркуваті чоловіки зазирали у виріз моєї майки, а жінки глузливо розглядали трохи недоречні сандалі. Але бажана насолода швидко вивітрилася, ледь я переступила поріг своєї квартири. По дорозі забігла в магазин, купила круасанів до кави та ще дечого на кухню. Але й кави перехотілось. Не врятувала ані цікава книга сучасної письменниці, яка з захватом описує любощі з одруженим чоловіком, ані холодний душ, ані вечеря, яку вранці турботлива мама спакувала мені в сумку. Відчула раптом таку порожнечу, що годі описати. Після важкого дня, сповненого безглуздими розмовами і поясненнями, так хотілось притулитись до чиєїсь неголеної щоки, взяти до рук чашку з чаєм, вилізти на балкон, вмостившись комусь на коліна і трохи помовчати. Грець із ним, я б навіть мирилась з його терпким запахом поту, нічним безсонням і подекуди цинічними фразами. Я б навіть вставала о 5 ранку, хоч самій на роботу лише нка 7, аби приготувати сніданок і кілька хвилин зачудованим поглядом дивитись на його сонне обличчя. Але я чекаю. Іноді впевнено, іноді не дуже. Чекаю, прокидаючись вночі від жахіть, чекаю, розглядаючи людей в переповненій маршрутці, чекаю, коли гуляю під дощем, чекаю навіть тоді, коли розлючена і схвильована палю на хискому балконі своєї девятиповерхівки. Я ще не бачила його, але вже при думці про нього по моїй спині повзуть мурахи, дрижать пальці і в горлі застрягає клубок. Сьогодні минув ще один день. День без нього. На кухні охолов мій зелений чай, а я кручусь на двоспальному і напівпорожньому ліжку, розглядаючи дивні плями на місяці, який стурбовано заглядає до мого вікна... Сиджу і поволі відчуваю, як моє тіло наповнюється впевненістю. Немає якихось абсурдних ситуацій, немає відчаю, немає втоми. Здається навіть, що навколо узагалі нічого немає. Так, ніби тіло перетворюється на якусь дивну квітку - з моїх рук і ніг проростають стебла, химерні листки, а потім уже ледь рожеві пуп'янки. Таке враження, що ось-ось, ще зовсім трохи, і всі навколо будуть озиратись і принюхуватись в пошуках чогось дивного і... трохи небезпечного. Жаль, що поряд нікого немає. Можливо, то прокидається моя колишня пам'ять, або ж просто дається взнаки вино зі смородини. Але мені однаково! Я насолоджуюсь цим неймовірним відчуттям, всотую його в себе крапля за краплею. Всередині мене народжується музика. Я чую, як вітер колихає віти дерев, як розмовляють червонобокі яблука і те, як твоє серце вдихає мою любов. дурненький, ти ще цього навіть не усвідомлюєш. Ну нічого, в мене ще є трохи часу.І я аніскільки не шкодую за тим, що прожила стільки часу без твоїх обіймів, твого подиху, змішаного з цигарковим димом і без твоєї майже непомітної посмішки. Непомітної для когось стороннього, але ж мене не обдуриш. А зараз я чекатиму, поки мої пуплюхи облетуть твоє серце, заквітчають твою душу і повернуться до мене, але вже з насиченим ароматом кохання...