Przejdź do treści

LiteraturaOpowiadanie

Цунамі

Батьки були амбітні — втім, це радше був той різновид амбіцій, що виникає у людей, яким бракне уяви. Коли в них народився первісток, вони вирішили назвати його Цунамі, сподіваючись, що це слово саме по собі забезпечить йому рух уперед, пробивну силу, можливо, навіть викарбує сенс усього подальшого життя. Родичі, сусіди та навіть просто знайомі лише здивовано знизували плечима. Справа у тому, що обоє з новоспечених батьків жили далеко від будь-яких водойм, а океан для них був виключно абстракцією, набором літер, таким же недосяжним, як і щастя. Попри усю абсурдність затії захцянка батьків, схоже, таки вдалась, і ім’я таки визначило усе подальше життя хлопця, адже в рідному задушливому безвітряному містечку, вкритому, наче пилом, атмосферою вічної сієсти, Цунамі задихався від нудьги з найперших років життя. У перше десятиріччя голова сімейства ще дуже жваво намагався привити любов до життя сину, однак усі спроби його проходили повз хлопчину. Навіть коли батько показував Цунамі найсокровенніші радощі життя, той лише усміхався у відповідь. І було у тій посмішці дитини щось таке незрозуміле для дорослого чоловіка, що робило її найщемливішою та найсумнішою у цілому світі. Млявий та ні до чого не вдатний, Цунамі відчував себе човном, що застиг посеред океанічних просторів, зненацька захопленим нескінченним штилем. Роки минали, а він залишався таким же апатичним та незацікавленим нічим із того, що його оточувало. Хлопець заледве плазував поміж вузьких вулиць, наче маленьке китеня, яке з цікавості або з помилки підпливло надто близько до берега й не змогло повернутись назад. Батьки, окрім усмішки, з раннього віку запримітили ще одну дивну особливість свого первістка. Його погляд, наче стрілка компаса, завжди вишукував щось на південному заході. Хлопчина роками спостерігав із такою зацікавленістю, наче щомиті з-за горизонту мало вигулькнути щось ніколи раніше не бачене. Навіть злегка підрісши, він не втратив цієї одвічної зацікавленості, приборкати яку не могли ні зашторені вікна, ані яскраво намальовані губи однокласниць. У віці шістнадцяти років Цунамі рушив у подорож. Без кінцевої мети чи великого задуму. Просто у той бік, де його уважний погляд постійно вишукував недоліки та нерівності реальності. Рушаючи у путь, він ще не знав, що більше ніколи не побачить батьків, тому лише поцілував матінку в лоба та злегка усміхнувся до батька, утім так і не спромігшись бодай раз за усі ці роки зазирнути йому у вічі. Цунамі щиро вірив, що зрозуміє, коли настане потреба спинитись. Люди, яких він зустрічав на шляху, любили Цунамі та його, як вони характеризували, “сумну усмішку” і навіть заздрили простецькій беззмістовності його подорожі. Декого з них настільки захоплювала ідея мандрівки, що вони кидали усе нажите у мішок й рушали услід за юнаком. А сам хлопчина був геть не проти компанії. Цунамі зупинився, коли дістався до океану. Безмежжя водяної блакиті водночас заворожило та налякало хлопчину. Він уперше перестав розуміти, чому батьки нагородили його настільки лячним іменем. Неподалік від берега Цунамі звалив перше дерево, стовбур якого й започаткував ціле селище. Більшість людей, що прийшли до цього місця слідом за хлопцем, не були архітекторами, теслями або зодчими, тож кожен зведений будинок був аж до сміховинності кострубатим. До містечка не була прокладена жодна дорога, однак люди, навчені виключно тим, що бачили у житті раніше, все одно звели вокзал. Така ж оказія трапилась із готелем для неіснуючих постояльців та поштовою службою, яка старанно сортувала листи, проте не уявляла, як їх відправити. Цунамі хотіли обрати мером цього новозаснованого міста, утім він відмовився. Звівши навколо себе місто, він знову застряг поміж його неідеальних вуличок. Його погляд досі був спрямований на південний захід, однак іти більше не було куди. Попереду розкинув свої володіння галасливий океан. Цунамі не міг повірити, що той міг бути настільки гучним. Щодня він приходив до берега задовго до сходу сонця й намагався розібрати древню говірку солоних хвиль. На тому ж місці містяни бачили Цунамі майже протягом усього дня. Зараз він був геть не схожий на того жвавого запального молодика, який вів людей за собою. Радше нагадував сумну собаку, що цілісінькими днями чекає прибуття судна хазяїна. У якусь мить містом почали сочитися чутки, що Цунамі геть втратив глузд, і почав розмовляти з океаном. Невдовзі потому хлопець раптово зник. Подейкували, що бідолашного Цунамі злизала з берега штормова хвиля. Попри те, що у місті Цунамі не мав жодної відведеної ролі, та й узагалі його відсутність не зразу помітили, місто почало неупинно занепадати. Вибори мера перевтілились у підлу гру, де кожен намагався облити брудом іншого. Постійні суперечки через незмогу обрати назву для міста навіть призвели до кількох смертей. Місцевий хліб раптом став гливким та несмачним, хоч і рецептури ніхто не міняв. Здавалося, навіть погода розгнівалась на містян: одвічний дощ перетворив вулиці на суцільне багно та періщив так часто, що навіть будинки поволі розповзались у сторони, роблячи відстань між сусідами щораз більшою. Постійна непогода заважала рибалкам зійти на воду, тож риби щодень ставало усе менше. Спершу оптимістичні прогнози про те, що негода незабаром вщухне, чулись все рідше, натомість дедалі частіше чувся шепіт, що мандрівка виявилась справжнім розчаруванням і варто повертатись до старого життя. У одну з найтемніших ночей з’явився він. Сухий чоловік у подертому плащі. Його прихистив Олівер, якого у минулому житті насправді звали Валентин Острець, але він волів про це не згадувати. Коли новоприбулий зняв мокрий плащ, то оголив свою неприродно жовту шкіру, вкриту дивними татуюваннями незрозумілою мовою. Зображення на шкірі виглядали настільки химерно, що можна було заввиграшки подумати, ніби незнайомець просто обгорнувся древніми папірусами. Олівер не знав, про що говорити з незнайомцем за вечерею, тож за звичкою почав буркотіти про погану погоду. Це, власне, була єдина тема, у якій він мав бодай якусь компетенцію. Гість мовчки слухав побивання захопленого Олівера, а коли той врешті замовк, щоб перехопити дух, промовив: — Завтра негода настане. Олівер лише розсміявся у обличчя незнайомцю та відповів: — Видно, що ви не місцевий. На наступний день уперше вийшло сонце. Олівер швидко розповсюдив новину про провидця усьому місту. Той, на наступний день після гостювання, оселився у кривому будинку Цунамі, так наче знав, що той пустує. Люди, спершу з пересторогою, проте щораз частіше почали приходити до нього з питаннями. Усі відповіді чоловіка з жовтою шкірою, здавалося, були правильними. Рибалкам він розповів, що найкраще ловити рибу на мілині за скалами. Повернулись з найбільшим уловом за все своє життя. Жінка відшукала свою загублену дитину на галявині за сосновим бором, як їй і було вказано у відповіді. Місцевий жебрак-посміховисько за кілька місяців розбагатів, як тільки попросив поради. Зрештою, місцеві прозвали провидця Магом. Вони раділи його появі, адже життя, після появи відповідей на всі питання стало легким та необтяженим. А Маг ще й не брав ні копійчини за надані відповіді. Місто розвивалося небувалими темпами після прибуття Мага. Люди переселялися жити сюди з далеких земель лише задля того, щоб отримати бодай одну відповідь на хвилюючі питання. Навіть занедбані недолугі вокзал та готелі перестали бути лише місцями ночівлі лічозорів, й нарешті розпочали відігравати свою першочергову роль. Утім, у присутності Мага було й багато химерного. Він часто говорив про прихід свого бога, який повинен забрати його життя у обмін за ті знання, що він має. Також він часто радив усім забиратись подалі від цього місця. Усе це списували на маразматичні буркотіння, адже хіба ж хтось слухає те, що чути не хоче? Звісно, були й такі, хто не вірив у його знання. Одного разу один з численних місцевих юнаків-бунтівників запитав у Мага: — У чому сенс життя? На що той відповів: — Це геть не те, що ти шукаєш. Тоді інший юнак-бунтівник запитав: — Ти знаєш відповіді на усі запитання? На що у відповідь отримав стримане коротке: — Так. Одного разу кілька містян приєднались до Мага за трапезою у місцевому трактирі. Ніхто не памʼятав, як саме розмова почалась, однак у якусь мить вона торкнулась постаті засновника міста. Саме тоді, не відриваючись від трапези, Маг мимохіть промовив: — Коли Цунамі повернеться, вам усім варто буде піти. Попередження, як завше, було повністю проігнороване. Утім один з місцевих гульвіс задав ще одне запитання: — Цунамі так і не вигадав назву для цього міста. Та й у нас постійні суперечки. Як нам його краще назвати? На що Маг відповів: — Немає сенсу називати те, що не має шансів на існування. Невідворотні зміни відчувались як благословення. Спершу рибалки почали ловити щораз більшу рибу. Її було настільки багато, що банкети влаштовувались ледь не щодня. Кожного плавання борти суден занурювались на кілька сантиметрів глибше у солону воду. Риба ставала щораз більшою, але водночас дивнішою. Човни привозили все більше небачених туш. Химерні скелети після зняття мʼяса сушились під палючим сонцем та виставлялись, наче музейні прикраси. Згодом в сіті почали запливати сліпі рибини та велетенські каракатиці. Здавалося, усе гаддя з найтемніших морських глибин утікало від чогось. Одного ранку океан відступив від берега на кілька сантиметрів. Потім ще. А потім іще. Було схоже, що хтось вкрай спраглий втягує його у себе через соломинку. Маг у ці дні більше нагадував Цунамі. Він знерухоміло сидів у піску, заворожено спостерігаючи за горизонтом та навіть кліпав настільки повільно, наче мав у запасі значно більше часу, ніж будь-хто інший у цілому світі. Коли один з місцевих прийшов за порадою, Маг вперше не відповів. Щоранку берег ставав ширшим, оголюючи темне дно, до якого ще ніхто і ніколи не торкався. Каміння, обросле водорослями, виблискувало на повітрі. Риби, не встигнувши повернутись у глибину, здихали, залишаючи по собі різкий солоний сморід. Містяни виходили до берега мовчки. Хоч їм і сильно кортіло, вони більше не ставили запитань — лише стривожено спостерігали за крайнебом та затикали носи. Спершу вони не розуміли, до чого прикипів погляд Мага, утім чим довше вони спостерігали, тим краще бачили разючі зміни. На раніше плоскому горизонті з океанічного дна поволі росла гуля, настільки велика, що навіть робила увесь світ круглішим. Кілька відчайдухів сіло на корабель та попливло дослідити аномалію, однак повернулися вони ні з чим. Стривожено повідомили, що у якийсь момент намагання підплисти ближче відчувалось, наче спроба піднятись вгору по водоспаду. На сьомий день на висохлому океанічному дні поміж мертвої риби зʼявився білосніжний обʼєкт. Спершу містяни думали, що то уламок судна або навіть камінь химерної форми. Потім хтось зауважив, що то, мабуть, залишок якоїсь більшої риби. Врешті один з юнаків-бунтівників, який водночас виявився ще й юнаком-сміливцем, підійшов упритул до невідомого обʼєкта. Лише тоді, завдяки сумній усмішці, яка, здається, закарбувалась навіть після смерті, люди зрозуміли, що відшукали свого любого Цунамі. Ніхто не вимовив його імені. Маг стояв осторонь. Тієї ночі горизонт зник. Замість гулі на горизонті, з океанічного дна піднялась істота більша за мегаполіси та вища за усі відомі гори. Воно було аж до потворності колосальне та неземне. Одвічний лячний океан, якому дехто з містян вже навіть почав було молитись, на фоні істоти видавався не більш як калюжею. Містяни були настільки нажахані, що навіть не намагались втекти. Лише принишкло спостерігали за монструозною тінню, що нависла над ними. У якийсь момент усіх від безвиході усіх охопив заразний нервовий сміх. Вони не усвідомлювали, проте тепер як ніколи були схожі на Цунамі. Коли істота зробила крок, океан повернувся. Великою хвилею він змив з берега Мага, пошту, яка так і не спромоглась відправити жодного листа, кострубаті будиночки та усіх містян. Олівер, перед тим, як солона вода ковтнула і його лише встиг розважливо зауважити, як кумедно те, що саме цунамі його звідси забрало.

Autor

Komentarze