Музика душі

Я йшов по вечірній набережній. Сутінки надавали їй якоїсь загадковості. Шум моря луною відбивався у моїх вухах. Пінисті хвилі бились об скелі ,як в’язні яким уже не судилось побачити білого світу,об грати. Розтинаючись,неначе хірургічним ножем,вода затікала у щілини між каменями, будячи створінь,які там живуть. Раптово,неначе постріл,до моїх вух долинула неймовірна мелодія. Я оглянувся. Позаду на камені сидів чоловік. На вигляд – звичайний голодранець. Він обережно ,неначе хірург під час операції, водив смичком по скрипці. Кожен звук був чистий… Хотілось дослухати його до кінця, але в ту ж секунду,його змінював інший більш мелодійний. Мелодія часто змінювалась. Вона була водночас різкою та ніжною,як пелюстки розквітлої лілії. Звуки були нестійкі та ламкі,неначе шматок гірського кришталю,який від найменшого подиху вітерця розпадався на шматки. З кожною секундою музика ставала все жорсткішою, та розпачливішою. Автор більше не зміг стримувати себе. Скрипаль пустив сльозу. І враз,я зрозумів чому. Насправді це була ніяка не музика. Це – історія. Історія життя скрипаля. Ця мелодія не була написана,для того ,щоб нею захоплювались. Її потрібно було почути. Почути СЕРЦЕМ. Кожен хто дослухався до неї , був би зобов’язаний задуматись: чи слухає він своє серце? Чи не зачерствіла його душа,як та булочка, що перестояла на прилавку? Чи думає він про когось крім себе? Адже , той, хто не слухає свого серця, може потім не знайти його в собі.