Весна-86

«Весна виникала, де тільки могла…» Ю.Андрухович Весна виникала, де тільки могла: скажено цвіла на дахах, в черепиці, здіймалась з асфальту. І згустки тепла, мов ляпас, вдаряли в сполохані лиця. І буро-срібляста реакторна мла останнім метеликом липла до віт, а Прип’ять узріла горілий графіт. Займалося все: від торфовищ до трав. Агатові зернята страху посіяв цей квітень – незграбний аматор розправ. Розстріляні хмари чекали Месію. І дощ неіснуючий травень стрічав. Цей дощ ірреальний не робить калюж. Й Месія не ходить туди, де Союз. Здичаві́лі собаки блукали, мов тінь, шукаючи здобич або дитилін – ніяк не дозиметр. А десь гвинтокрили вантажили землю, пожежі гасили. І сміх сардонічний якийсь мародер незграбно зронив у порожній хрущівці, згрібаючи книгу, на сотій сторінці розкриту. Залишену. Ніби на смерть. Хрипкі голоси і червоні обличчя та душі у тих, хто боровся із цим. Аморфність, примари і візії глибше від страху забрались у мозок, у сни. Ні запах, ні колір, ні голос, ні смак не свідчив собою про тліючий ризик. Лиш білі знамена гардин і карнизів здавались на вікнах. Лежали навзна́к. Весна виникала із гамма-проміння, із сірості трав, із отруйності стін. Весна виникала, немов божевільна аж поки реактор… і Прип’ять… і тлін…