Вірші як діти...

Вірші як діти, треба намістити їх у житті і добру долю дати… А я їх на війну — в ідейний бій, в солдати, і падають, не знаючи вину, не від кінноти, й куль, від конформізму… Дорога — до покращень світу цього — не перемога, а поезій рани, і не шампанське пити в їхню честь, лише настоянку валеріани. І прийде через сон померлий друг, і скаже: в тих світах мов золотий є луг, і віршам твоїм бути в райськім саді. А я йому: невчасна ця розрада. Треба Земну сходинку цю пройти і до останнього вірша і слова воювати, з недосконалістю насовість. Ну а гріш, за поезію — гріх в гаманці за істину приймати.