Ksandra

Та то я так - рефлексії А я то думаю - Ксандра-Ксандра.... https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D1%81%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%B0

Сьогодні вирішила повертатись пішки. Шалено, до трему в руках, захотілось ковтнути хоч трохи свободи - вітер куйовдив моє волосся, зазирав у всі куточки тіла, не обмеженого білизною, підстаркуваті чоловіки зазирали у виріз моєї майки, а жінки глузливо розглядали трохи недоречні сандалі. Але бажана насолода швидко вивітрилася, ледь я переступила поріг своєї квартири. По дорозі забігла в магазин, купила круасанів до кави та ще дечого на кухню. Але й кави перехотілось. Не врятувала ані цікава книга сучасної письменниці, яка з захватом описує любощі з одруженим чоловіком, ані холодний душ, ані вечеря, яку вранці турботлива мама спакувала мені в сумку. Відчула раптом таку порожнечу, що годі описати. Після важкого дня, сповненого безглуздими розмовами і поясненнями, так хотілось притулитись до чиєїсь неголеної щоки, взяти до рук чашку з чаєм, вилізти на балкон, вмостившись комусь на коліна і трохи помовчати. Грець із ним, я б навіть мирилась з його терпким запахом поту, нічним безсонням і подекуди цинічними фразами. Я б навіть вставала о 5 ранку, хоч самій на роботу лише нка 7, аби приготувати сніданок і кілька хвилин зачудованим поглядом дивитись на його сонне обличчя. Але я чекаю. Іноді впевнено, іноді не дуже. Чекаю, прокидаючись вночі від жахіть, чекаю, розглядаючи людей в переповненій маршрутці, чекаю, коли гуляю під дощем, чекаю навіть тоді, коли розлючена і схвильована палю на хискому балконі своєї девятиповерхівки. Я ще не бачила його, але вже при думці про нього по моїй спині повзуть мурахи, дрижать пальці і в горлі застрягає клубок. Сьогодні минув ще один день. День без нього. На кухні охолов мій зелений чай, а я кручусь на двоспальному і напівпорожньому ліжку, розглядаючи дивні плями на місяці, який стурбовано заглядає до мого вікна... Сиджу і поволі відчуваю, як моє тіло наповнюється впевненістю. Немає якихось абсурдних ситуацій, немає відчаю, немає втоми. Здається навіть, що навколо узагалі нічого немає. Так, ніби тіло перетворюється на якусь дивну квітку - з моїх рук і ніг проростають стебла, химерні листки, а потім уже ледь рожеві пуп'янки. Таке враження, що ось-ось, ще зовсім трохи, і всі навколо будуть озиратись і принюхуватись в пошуках чогось дивного і... трохи небезпечного. Жаль, що поряд нікого немає. Можливо, то прокидається моя колишня пам'ять, або ж просто дається взнаки вино зі смородини. Але мені однаково! Я насолоджуюсь цим неймовірним відчуттям, всотую його в себе крапля за краплею. Всередині мене народжується музика. Я чую, як вітер колихає віти дерев, як розмовляють червонобокі яблука і те, як твоє серце вдихає мою любов. дурненький, ти ще цього навіть не усвідомлюєш. Ну нічого, в мене ще є трохи часу.І я аніскільки не шкодую за тим, що прожила стільки часу без твоїх обіймів, твого подиху, змішаного з цигарковим димом і без твоєї майже непомітної посмішки. Непомітної для когось стороннього, але ж мене не обдуриш. А зараз я чекатиму, поки мої пуплюхи облетуть твоє серце, заквітчають твою душу і повернуться до мене, але вже з насиченим ароматом кохання...

Ах, як я могла забути, що це паскудне життя підлаштовує все так, щоб моє особисте життя ніколи не склалось!.. Ну нічого, я тебе зумію перехитрити. В грудні заручусь, в січні відсвяткую день народження своєї молодої сім'ї, а в лютому поберусь. Що, швидко?.. Ох, шановні, а скільки років я маю спостерігати за тим, як ота зрадлива сволота буде влаштовувати своє життя? Я теж хочу трохи любові в цьому нестерпному житті. І це нічого, що поки що мене люблять більше, аніж я когось... Як казала моя мудра матінка - це все-таки краще, бо про тебе хоча б дбатимуть. Так, я штучно посміхаюсь нафарбованими губами. А чого ви хотіли?... Сиджу зараз посеред ночі, сьорбаю вино, так нахабно вкрадене з погребу, і думаю над своїм життям. Ой, ні, навіть і не сподівайтеся, що я буду на щось нарікати чи жалітимусь, що все так "важко-тяжко"(дівчино-поетесо, не ображайтесь на моє сороміцьке цитування, я ж не претендую на таку таємничу цнотливість душі, як ви!). Маю все те, на що заслужила. Зрадив наречений, після чого "залетів" і кожного дня запитує в мене поради? Дурниці!.. Оксанка може все на світі - навіть дати гарну пораду колишньому коханому. Просять допомоги колишні друзі, які колись обливали мене лайном - нічого страшного, Оксанка все пробачає... Знаєте, а чи не пішли би ви всі під три чорти?! Нещодавно через цього ідіота мене ледь не збила машина, колишній "таємничий" коханий пропав безвісти, очевидно, навіть ім'я своє сказав несправжнє... Бо всі соціальні служби вже кілька місяців стоять на вухах, але його знайти не можуть... Ну і що, що вийду заміж за чоловіка, якого ще не встигла покохати? Хто зна... Виїду з цієї клятої країни, яку водночас так палко кохаю. Але я тут нікому не потрібна. Можливо, хоч там зможу опублікувати свою наукову роботу. А потім народжу дітей, водитиму їх на Високий Замок і Личаківське кладовище - показувати дядечка Франка... Ох, Даміане... Не заздрю тобі... Витримати таку кобіту, як я - то ще треба постаратись...

Я дала собі слово. Я знайду тебе в будь-якому зі світів. Видеру з гострих кігтів самої Ерешкігаль, перша розпочну грішну війну або ж її завершу. Вже зараз готова прикликати всіх богів - видимих і невидимих, підписати всі необхідні договори, зректися свого трону і свого серця. Ти НЕ МАЄШ ПРАВА ЗАРАЗ ПОМЕРТИ, чуєш?! О мудрий Енкі, дай мені трохи своїх ме, свята Інанно, одягни на моє чоло свою срібну тіару, Уту, дай своє благословення і освітлюй мій важкий шлях... Мардуку, заклинаю і тебе. Так, як вбив ти колись Тіамат і розпоров її черево на частини, так і зараз допоможи моїм втомленим пальцям тримати меч. Ніхто не знатиме пощади. Як Інанна, спущуся в надра Країни-Без-Вороття, скину всі свої шати, оголю душу і навіть дозволю проколоти своє тіло і повішати його на гак. Але я відвоюю тебе!.. Але перед тим мушу знати, що ти дихаєш на повні груди, хоч і палиш періодично свої цигарки. Мушу бачити твої небесні очі бодай ще раз і чути твій сміх. Намтаре, прудко відкривай свою страшну браму, клич царицю кур-куру, бо я вже спішу підписати собі смертний вирок...

Північ. Геть розпухлі повіки заледве дозволяють бодай щось написати. Сьогодні вкотре довелося прощатися зі своїм попереднім життям. На ось - ні тобі, ні мені... Так кепсько, що не хочу нікого ні чути, ні бачити. Заховалась би, наче білка, в якесь дупло, та й сиділа б там кілька місяців безвилазно. Вискакувала б лишень по цигарки та ще якісь дрібниці... О мої боги... для чого ж я це пишу? Чи це значить, що моя суїцидально-маніакальна листівка піде у Вічність? Я якось занадто перебільшила можливості свого терпцю. Сил нема. Або я вже стала настільки старою, що втрачаю свої вміння, або ж просто занадто зневірилась в людях. Сьогодні, як ніколи, піду спати зараз же, не чекаючи третіх півнів. Зрозуміла, що коли спиш, то біль стає тупим-тупим, наче негострений ніж...

Ох, знову це суботнє прибирання... Сьогодні збираюсь викинути геть увесь непотріб зі свого великого дому, і зі свого понівеченого серця. Тішить бодай те, що я сьогодні зовсім сама. Можна бігати голяком по хаті, можна кривлятись, заглядаючи в дзеркало, можна навіть дістати трохи смородинового вина і вигадати собі якийсь ідеальний світ. Ех, скільки ж в мене сьогодні перспектив!.. Вже ліпше буду видаватися дурнуватою і схибленою кобітою з дивним почуттям гумору, аніж показуватиму комусь всі свої тривоги. Так щиро вчора реготала, коли отримала пропозицію руки і серця від ледь знайомога поляка... Таке враження, що в тій близькій Польщі не дівки, а щось таке незрозуміле... Казав мені колєга, що польки, здебільшого, живуть одним днем: сьогодні можна жити так, наче завтра станеться апокаліпсис. В особистому житті вони ласі на пригоди на свої пишні дупи, а якщо трапляється якийсь милий фацет, то їх абсолютно не ццікавить ні його минуле життя, ні його хвилювання і теперішній стан душі. Не знаю, наскільки це правда, але не один мислячий чоловік мені на цьому наголошував. Ех, думаю я, що здалося би трохи наших українських хлопів відправити за кордон. Нехай оцінять перспективу... Може, тоді почнуть цінувати дівчат, які не вештаються по дискотеках, не розсовують ноги перед першим-ліпшим пузом при грошах, а натомість готують вдома якесь повидло, сьорбають запашну каву чи липовий чай, читають книги і мають сформований світогляд (нехай вже і з подекуди дурнуватими принципами і звичками). Де ж ти є, мій принце на своїй роздовбаній білій автівці? Пригадую, як ти розповідав, що конче мусиш стати для мене повноцінним кавалєром, але таку далеку дорогу до мене не подолаєш на орендованому коні. Тож доведеться мордувати машину, яка, по суті, теж може слугувати конякою, бо їде 20 км/год Начувайся, мій принце, бо вискочу зараз заміж за якогось поляка, а ти кусатимеш лікті. Піду працювати викладачем, кину свою жрналістику і буду жити як в бозі за пазухою. Ех... Та знаю-знаю, не зроблю того ніколи. Терпляче чекаю на тебе. А якщо тебе раптом депортували? Або ти захворів (знаю, що маєш проблеми), або... ні, не думатиму про це зараз. Моя любов врятує тебе від усілякої гидоти, в якій би точці світу ти не був! Ну ось, лад в серці якось навела, тепер залишився будинок. Йду таки бігати голяком, лякати сусідів своїми музичними смаками і викидати непотріб

Для тих обдарованих молодих талантів, які дуже гостро сприймають критику, скажу: я не терплю бездарних творінь, а ще дужче - графоманів Тож майте бодай крихту гордості, аби сприймати зауваження з честю і гідністю.