Ах, як я могла забути, що це паскудне життя підлаштовує все так, щоб моє особисте життя ніколи не склалось!.. Ну нічого, я тебе зумію перехитрити. В грудні заручусь, в січні відсвяткую день народження своєї молодої сім'ї, а в лютому поберусь. Що, швидко?.. Ох, шановні, а скільки років я маю спостерігати за тим, як ота зрадлива сволота буде влаштовувати своє життя? Я теж хочу трохи любові в цьому нестерпному житті. І це нічого, що поки що мене люблять більше, аніж я когось... Як казала моя мудра матінка - це все-таки краще, бо про тебе хоча б дбатимуть. Так, я штучно посміхаюсь нафарбованими губами. А чого ви хотіли?... Сиджу зараз посеред ночі, сьорбаю вино, так нахабно вкрадене з погребу, і думаю над своїм життям. Ой, ні, навіть і не сподівайтеся, що я буду на щось нарікати чи жалітимусь, що все так "важко-тяжко"(дівчино-поетесо, не ображайтесь на моє сороміцьке цитування, я ж не претендую на таку таємничу цнотливість душі, як ви!). Маю все те, на що заслужила. Зрадив наречений, після чого "залетів" і кожного дня запитує в мене поради? Дурниці!.. Оксанка може все на світі - навіть дати гарну пораду колишньому коханому. Просять допомоги колишні друзі, які колись обливали мене лайном - нічого страшного, Оксанка все пробачає... Знаєте, а чи не пішли би ви всі під три чорти?! Нещодавно через цього ідіота мене ледь не збила машина, колишній "таємничий" коханий пропав безвісти, очевидно, навіть ім'я своє сказав несправжнє... Бо всі соціальні служби вже кілька місяців стоять на вухах, але його знайти не можуть... Ну і що, що вийду заміж за чоловіка, якого ще не встигла покохати? Хто зна... Виїду з цієї клятої країни, яку водночас так палко кохаю. Але я тут нікому не потрібна. Можливо, хоч там зможу опублікувати свою наукову роботу. А потім народжу дітей, водитиму їх на Високий Замок і Личаківське кладовище - показувати дядечка Франка... Ох, Даміане... Не заздрю тобі... Витримати таку кобіту, як я - то ще треба постаратись...