Вірш

Напевно, так ми й стаємо дорослими, забуваємо про власні страхи і помисли, втрачаємо все, що було і все, що є, не згадуючи навіть ім'я своє. Маримо втраченими надіями, сонними артеріями та небаченими видіннями, гарячими зірками і невагомим простором, болем в сонячному сплетінні та протягом. Невтямно тяжкими сполучними знаками ми сполучаємось наче кисень і манган. І лише холодними взаємодіями простору згадуєм минуле, свій біль і острах. Ділимось з світом нездійсненними мріями, відкритим небом і чорними тінями, власним життям, чиїмось бажанням, твердим наміром і не завжди коханням. Вільні птиці сколихнуть повітря, на вулиці усе вже зовсім не літнє, збираються на зиму великі зграї, взимку життя завжди безкрає. #poetry 20/09/14