Дощем, блискавками і навіть палючим градом,
На жінку, яка спираючись на стару свою палицю,
Дивиться в даль за спокоєм, і воліє мовчати.
Скажи чи від цього тепер, хоч хтось прокидається,
Хапає ротом повітря, втирає краплі поту?
Згадує закони і святу, колись дану обітницю,
Дивлячись новини, що вже й не викликають рвоту.
І світ, він до всього звикає.
До землетрусів, війн і голоду,
Замкнутий простір видається раєм,
Тим, що не виходять за меж загороди.
Та ти, інколи, але все ж згадуєш,
Те, що твоєму серцю робить боляче,
І ситий "перемогами" та "зрадами".
Починаєш жити. Але уже стоячи.
28.06.2017
Ігор Кордис
Подібні роботи