А я щовечора кажу собі "люблю"

Щовечора я кажу собі "я люблю тебе" щоночі. коли я вже в одній футбболці лягаю спати, як то часто буває треба налаштуватися на сон, вирубитись, і як завжди в голові такий шабаш, такий кіпіш, що не можна угомонити всі ці думки і голоси. особливо голоси. я підробляю оператором, моя задача за три хвилини вислухати людину, зрозуміти, допомогти і надати інформацію, і обов"язково я маю переварити кебетою що мені намагається втолкмачити абонент, бо руковдство вимагає від нас короткий зміст розмови. кожної розмови. за 30 секунд. а потім знову. і от лунають в голові сотні голосів, тисячі слів, щодня нові. хтось кричить, хтось лається, всі звинувачують. хоча... ні, не всі. рідко ласий комплімент відхвачу. поки що не всі чоловіки забули як годиться з дівчиною розмовляти. честь мають, не те що ті мужлани. і не минуло ще вечора, щоб я не почула головний голосок. він швиденько і з найбільшою вдячністю на яку здатен, тихенько промовля "я люблю тебе" це мій голосок я впізнаю його серед сотень і тисяч я звикла казати ці слова щодня одному і тому ж точніше, якщо зовсім вже на чистоту, то я привчала себе. довго й старанно. я боялась цих ніжних почуттів. боялась шо воно в мене є. є десь всередині. а я ж така вся сильна й незалежна! така, яку так полюбляють оспівувати сильні й мудрі поетеси. така, якою хоче відчувати себе справжня українка. мужня і витривала... ззовні. пручалась, немов те теля. доовго вчилася вимовляти їх. страшно ж. привчилася. і що ж? один раз. другий. далі ще якесь добре слово. а потім знов "люблю" любила щаслива, щодня його любила. і звикла. хм а далі мовчала. і рідко вже говорила. і думала щось, все думала. й не чула вже зовсім. лиш сухо так, в кінці розмови, точніше побачення (розмови кінчалися рано, швидше наступали губи на фронт), якесь таке слово те "люблю" а я вже кохала. а він уже навіть і не любив. щовечора я чую голос свій : "я люблЮ тебе". звучить він в простір, неадресований нікому. і після нього соолодко я засинаю. і говорю, і говорю. а сьодні.. сьодні я його почула! я врешті зрозуміла! хтось вірить в будду хтось в свого кота хтось вірить в ангела (той що охоронець) і радить дякувати йому (щоночі перед сном) за те, що стежив і зберіг за буйний день, і треба говорить йому як лЮблю я його. а я не вірю, не люблю я вірити в цих привидів чи то ангЕл. люблю я не його. МЕНЕ слова ті стосувались. чи то не гріх себе любить? не гріх. а таки треба. хто ще тебе на цьому світі збереже? сама. себе. люби і бережи. дякую