Під склом

Слухай мене, старий друже, і я розкажу тобі про маленький світ під склом. Були часи, коли я жив у селі, неподалік від столиці. Мав невеличку садибу, немов із казки витягнутою про Гансель і Гретель. Тільки льодяників бракувало. Хатинка моя потопала у зелені черешень. І ось, навесні, коли білий цвіт дерев білив стіни садиби, знайшов випадково під деревом скляну кулю. Тільки згодом, після десятків років розумію – нічого випадкового на світі не буває. Вона лежала під старою вишнею у високій траві. Тільки те й робила, що пускала у вічі сонячних метеликів, коли нагнувся, щоб дістати знахідку. Ніс її до хати у пелені й відчував, як струменить від неї приємне тепло, і щось більше. Навіть за спокій. Можливо щастя. Чи трішки магії. Не обтирав від роси та гостроносих листочків. Так і поставив на підвіконня обабіч від калачиків. Тоді, ще жила в мене кицька. Кличку чомусь не придумав. Кицька та й все. Полюбляла моя вусата крутитись біля цієї кулі. Вічно терлась об неї. Дрімала над неї обвивши хвостом. Через день вже й забув про знахідку. А вона не забувала жити власним життям. З кожним днем обростала новими деталями. Спочатку на дні пригорща земельки з’явилась. А через тиждень – українські чорноземи в мініатюрі. Далі й паростки набубнявілись, що тягнули сором’язливі голівки до неба. Згодом й дубок зазеленів, а я все не звертав уваги. Писав свою книгу й курив цигарки й часто згадував понівечене мною кохання. Нарешті запримітив мою знахідку, коли у кулі буяло життя. Зеленовусий мох покривав скляні луги, а під розложистим дубком виросла моя ж хата, тільки в мініатюрі. Я, немов дурень нагнувся до кулі. Глипав баньками й не вірив власним очам. Із хати вийшов чоловічок. Смачно позіхнувши, сів на призьбу й взявся розчісувати довжелезну чорну, немов смола бороду. Не придумавши нічого ліпшого – постукав пальцем по кулі. Чоловік стріпонувся, як вжалений ґедзем. Підвів на мене очі й замахав кулачком, а потім додав. - Я тобі що карась в акваріумі. Ти чого стукаєш? – задзвенів чоловічок. - Та я… - мамляв. - Та ти взагалі окуняка якась. Тільки вмієш, що ротом плямкати. Від його випаду, я ще більше впав у ступор. Руки похололи, а обличчя мабуть набралось блідоти. Хильнувши водички, я видавив із себе коротке шмаття фрази. - Ти, взагалі, хто такий? – Обперся ліктями на підвіконня. - А ти як вважаєш? – Чоловік подобрішав. - Домовик? – Брови самі лізли на лоб. - В такої людини як ти домовики не водяться. Дивно, що в тебе кицька ще живе. А я – Ніхто. - Такої як я? І що ж я за людина. - Розбита. Пуста. Чоловік вщипнув мене добряче. Починав нервувати. - І що це взагалі за ім’я таке – Ніхто? - Ти завжди будеш двічі перепитувати? Чи в тебе проблеми? – чоловік покрутив біля скроні. - А якщо я викину тебе з дому? – Спохмурів. - Викидай, але хто буде розповідати казки твоїй дітям? - Ти диви, не тільки в мене проблеми. – клацнув язиком. – Про що ти говориш? - Пізніше зрозумієш. – чоловік піднявся, обтрусив штани й зачинив за собою двері. - Агов! Що це все означає? – чекав на відповідь. Не отримав. І лише, коли няньчив на руках сина, згадав його слова. Посміхнувся собі у душу й продовжив забавляти сина. А потім, чоловічок пішов. Куля більше не світилась молочним світлом, а дуб почав осипатись; притрусив солом’яні скроні хатинки осіннім подихом. Кицька й досі спить біля кулі. Чекає на його казки. Та я знаю – він повернеться. Бо хто ж розказуватиме казки онукам…