Не буду...

Я більше не буду читати небесні романи, Де наші сузір’я повік не зіллються в одне. Я стану натхненням приречених і не коханих, Словами поем із печальними частками «не»… Пронизують серце шипи кам’яного мовчання, Образа, як ворон, гаптує висоти крильми. Над садом ілюзій, де мрії - голодні прочани, Накинуло сонце жалобну хустину пітьми. Я більше не буду блукати в прозорих палацах. Я виросту терном в едемі чужого гріха. І чиста печаль стане сміхом для злого паяца, А відчай розтане в тумані осінніх зітхань. Зникає у небі, розбита Пегасом, дорога, Втікаю у себе, і ніччю караюсь надмір. Розп’ятий сумлінням, та серцем залюблений, спогад, Сльозою-чорнилом впаде на пожовклий папір…