Запитай у річки

За рікою сонце тихо сіло, Заховалося, як хліб – у піч. (Як бабуся моя це робила, Хліб пекти – була звичайна річ). Золотаві хвилі так спокійно, Щось шепочучи, у далину, Як роки, тихесенько попливли. Пахне з берега букетом полину. Ой ти, річка, ти, моя подружка, Я до тебе йду, як до сестри. Прошепчи мені, сестра, на вушко, Знаєш, де він? Може, знаєш ти? А вона: - Не знаю я, не знаю, Стерла хвилями його сліди. Запитай у поля чи у гаю. Не приходив більше він сюди. Не згадаю, мила, не згадаю. Бо у мене є й своя журба. Бачу вже, ген – ген з-за небокраю Підступає зимонька – зима. А думки жалять, як скорпіони: - Розійшлися як два береги? Хоч ріка живе років мільйони, Розказати їй не до снаги. А за островом гуркоче місто, За мостом – Хрещатик, Лавра ще. Щось у серці спогадами стисло, І сльоза непрохана пече. Та мабуть, це рибкою злетіла Мить з років і плюснула в лице. А у небі осінню бриніла Павутинка, здута вітерцем.