Зрада

Зрадив душу. Зрадив серце. Зрадив спокій. Як солодко віддавати власний біль паперові. Виплеснути власну отруту в целюлозні судини сторінок щоденника чи зошита. Та байдуже. Тільки єдина ціль. Мета. Бажання. Забути зраду. Зрадив таємницю. Не грає ролі красиві слова в зошиті, епітети, метафори. Виплеснись ти нарешті! Залиш мене в спокої. Ні… Як можна відтяти буквами частинку гнилої, власної сутності під красивою обгорткою з плоті і шкіри. Тяжко. Де мій морфій забуття? Кара моя – спрага правди. Кара моя – власний я. Кара моя – пам'ять Кара моя – життя. Кара моя – усвідомлення. Кара моя – гріх мій. Пишеш, і біль відходить. Тьмяніє та не згасає. У Вас не виникає бажання побачити власну душу? Я дам відповідь собі. Ні. Страшуся отримати відповідь на те, що ховаю далеко за зором свідомості і сну, де навіть Морфей не наважиться шукати. А іронія в тому – слова витягли душу із собою. Спустошують колодязь людяності до єдиної чорної сльози. Тільки мул гріха твій друг. Згубить нас не Світова війна, а слово. Ми це знаємо, відчуваємо. Проте мовчимо. Й мовчатимемо до скону. Бо доля наша жити в німому пеклі. Я не цураюся страху. Бо страх – це людяність. Я приймаю себе. Та дух мій – ніколи.