Самотність

Самотність – це коли в тебе, чорт забирай, Прозорі очі – ти встигла виплакати синь; І прозорі сни (часами лиш – як помутнілий чай). Ніхто не знає істинних тому причин. Ти знаєш: скільки кленів навпроти вікна, Скільки позначок на твоїх дверях, Які ти витісувала, коли до кінця Дочитувала власної самоти епопею. Ти знаєш: поруч човгає світ. Він сьогодні вбраний у травень. А у тобі зогниває юності плід, І вмирають птахи, і сохнуть трави… Бо, направду, коли багато слів, А обіймів – як у мінусовій системі Декарта – Не шукаєш розради в гуляк чи ченців, І вже навіть не гадаєш на картах. Смиренно понурюєш голову. «Один повний» - Кажеш щоранку в львівському трамваї… А життя минає, капаючи у твої долоні, Дощем (а насправді – розтопленим небокраєм). І ти ловиш його – язиком та очима, руками… Рахуєш сліди. Рахуєш свої вчорашні синці. Тільки знай: все важливе стає реп’яхами. Неважливе – сповзає як шкіра в змії. © Марта Приріз, 2013