Ікона

Її руки тремтіли від кожного шурхоту. Вона так боялась аби хтось зайшов кімнату, і побачив її таку: побиту, скалічену, вимучену. Вона стояла на колінах і молилась Богу. Вона знала, що святий її ніколи не пробачить, але все ж тримала в долонях надію. Вона плакала, і її сльози торкалися постарілих за останні дні рук. Ікона якій вона молилась, не додавала ані спокою, ані сил. Це дитя ганебного світу знало, що зробило лихо. Аборт. Вона стояла на колінах і молила прощення. Низ її живота скував страшенний біль, голова паморочилась, і було важко тримати рівновагу. Її губи ледь ледь шептали: "Прости..." Кишені наповнені горем і всесвітнім непорозумінням. Лиш вона і її біль. Вона не поділиться, і не буде кричати про втрату. Вона зробила свій вибір.Вбивця. За обставинами, звісно. Та чи змінить це взагалі щось?