Поза межею

Джеймс Абрахам Востер почувався прекрасно. Тут на висоті тисяча метрів над рівнем моря все було по-інакшому. Він ставав самим собою. Там, унизу, його охоплював страх. Так,Джеймс боявся. Боявся бути собою. Він був упевнений,що його не розуміють. Та,зрештою,після усіх цих років життя під маскою,Джеймс і сам не знав хто він. Друзі вважали його прагматиком,строгим,з хорошим почуттям гумору. Джеймс любив подорожувати. А своєї половинки така чудова людина не знайшла лише тому,що вишукує найкраще. Та насправді він зовсім не такий. Глибоко в душі Джеймс – романтик. Варто лише комусь зрозуміти його та покохати і він би леліяв,носив на руках усе подальше життя. Джеймс лише здавався строгим. Просто в його мозок з кожним днем осідало все більше чорних, мов смола думок. Джеймс думав про все. Там світ здавався йому пропащим,загрузлим в Содомі. А сам себе він вважав нічим,що існував просто так. А саме цього Джеймс і боявся. Боявся не знадобитися світові. Він бачив,що той корчиться в агонії,проте не міг нічим допомогти. А ще Джеймс до тремтіння в колінках боявся крокодилів і павуків. Але тут,високо,над урвищем він виривався з товщі гидких думок. Джеймс ставав самим собою. Він не боявся нічого. Адже був ближче до сонця. Фізично і духовно. Раптом одна з кирок випала з рук альпініста. Джеймс став поспішно опускатися. Він чув як знаряддя впало на одну з багато чисельних платформ. Нарешті Джеймс запримітив кирку. Та невинно лежала на кілька рівнів нижче,виблискуючи на сонці. Кілька рухів і він уже підібрав її. І раптом Джеймс запримітив дещо дивне. За гірським кущиком на цій же платформі ховався досить широкий лаз. Ставши навпочіпки, альпініст з легкістю проліз всередину. Прохід виявився неймовірно довгим. До того ж він з кожним кроком розширювався. Отож,увімкнувши ліхтарик і власну допитливість, Джеймс рушив уперед. Невдовзі тунель закінчився. Джеймс вже хотів розвертатися,коли раптом промінь ліхтарика вихопив з темряви те,що заставило його заклякнути на місці. Страх повернувся. Перед ним на землі сиділо створіння,що не було схоже на жодне з існувавших на планеті Земля. Воно було повністю зелене. Овальну голову прикрашали два роги. З ротового отвору стирчали величезні ікла. Тулуб був завтовшки як молоде дерево,а в руках істота тримала пристрій,схожий на сопілку,тільки ширший і довший. Проте найбільше Джеймса вразили очі. Ці величезні чорні баньки втупились прямо в нього. Істота заворушила іклами і до Джеймса долинуло: - Привіт № 230693216424136! Я тебе чекав! Голос був просто неймовірний. Страх відступив. Тепер Джеймс був готовий залишитися тут назавжди. Людина,присівши напочіпки,запитала: - Хто ти? Чому ти так дивно мене називаєш? Моє ім’я Джеймс. Істота засміялася. - Дж….джеймс? Д-Ж-Е-Й-М-С. Що за дивний набір звуків? 230693216424136 – ось твоє ім’я! Адже саме такий ти за порядком. Проте не зважаючи на це,тебе я люблю найбільше. Мене звати Ту2. Джеймс майже нічого не розумів. - Не розумію,що за номер? До чого він? Істота знову засміялась. - Ти не знаєш свого призначення? Бідне створіння. Відкрити таємницю? Джеймс заперечливо похитав головою. - Ні. Хто я? - Це все так складно. Добре,що я в цьому орієнтуюсь. Ти знаєш,що таке ДНК? Демонструючи свої незрівнянні знання з біології,Джеймс промовив: - Ну… е…це така штука,яка передає інформацію від предків… Генетичний код… е… він… - Чудово! Так от,кожне ДНК,це не інформація від предків,це шифр,моя рідна мова,а ви всі – мої повідомлення одній чарівній особі. Хіба вона не прекрасна? З цими словами істота витягнула синюватий куб,в якому було тривимірне зображення такої ж особи,лише фіолетового кольору. Джеймс запитав: - Значить моє життя прожите не намарно? У моєму існуванні є ціль? - Була. Як я вже казав,ти моє улюблене послання,адже саме тобою я признався у коханні. І тепер ця особа любить мене! Він затряс синюватим кубиком. Після цього більш ніхто не говорив. Ба,більше,навіть не рухався. Невдовзі Джеймс загинув. Проте при смерті у нього на устах грала усмішка.