МИ...

Із безодні зелених очей напиваюсь чар-зіллям І по венах весною тече почуття-божевілля… Скільки днів, а ще більше ночей Ми із нею, мов гілля Того дерева зрад і прощень, Що росте від весілля… І між нами сьогодні думки, Наче дотики тиші… Та спокуси чужої руки Навіть сліду не лишать… Всі зачинені замки. Замки – Нерозгадані вірші, Із осінніх пожеж сторінки, Вже яких не напишуть. Бо спекотні літа наших тіл; І скресає снігами Ця зима, як і всі. Й заметіль Повна сонце-вітрами… Наша постіль – і сіль, і ваніль, Ми на ній… Ми, як рани – Відчуваємо радість і біль, І блукаємо снами.