Wiersz

кохання, що виривається на волю через кінчики довгих пальців. душа не стерпить більше болю поміж мерців та мексиканців. поміж ранкових теплих рос ногами черкаєш в траві. над нами десь там вічний космос торкає хмарочоси іржаві неначе білим подихом роси на волю рветься ранкове сонце воно тримає в темноті увесь свій запах і крізь віконце ти наглядаєш за повітрям, що у собі несе тепло, відчутно, трепетно, повільно тебе зсередини пекло. пожовкло, згасло, загорілось усіма барвами весни, а ти ще досі так невміло мені тут кажеш: поясни. та пояснити я не в силах керує мною не любов вона вже згасла й без надії не повернутись їй у кров.