…не час…

Наші подихи стікають водою з вікон. Ми лишаємось пам’яттю на сторінкАх… Ще не мій час, я ще мілко, ще надто нетвердо ступають букви, а пальці біжать по ладах невпевнено… Ще не час нести своє ім’я, як хрест на плеЕчах, мої думки й слова буває перечать… образливо так, коли недоречний з своїми криками і болями, коли губляться слова десь між високими тополями, край засніжених доріг перехресних й поперечних… так приємно, коли ти вже дещо більше… і помічаєш, як подихи стікають з вікон, ти лишаєшся пам’яттю на сторІнках… Нехай ти ще тонесенька гілка, лиш не зламайся, лиш не зламайте в днях, в яких так буває гірко…