Одкровення

Соняшникове поле..Я йду біля величних квітів,що так нагадують сонце..Вони не тендітні і милі у своїй беззахисності ,ні вони - сильні ,вони пнуться вверх. Шкіра липка від поту. Повітря налите жарою по вінця, вона перехлюпується і бризкає на пересушену землю розсипаючись тріщинами. Тиша дзвенить, сповнена тривожності і очікування..Небо важке непрозоре ,пошматоване темним. Воно вже практично готове розірватись ,спалахнути міріадами крапель.Та не вистачає ще хвилини щоб порушити цю хитку рівновагу спокою і божевілля... ПОчинається.. Жахливий гуркіт облітає місцевість, віддаючись в серці. Кожне живе створіння завмерло в солодко - тривожному очікуванні грози..Соняшники похили голови, та це не було приниженням,скоріше виявленням поваги перед величчю стихії. В голові починає звучати Мусоргський "Ніч на Лисій горі". Певне ніхто з музикантів не розумів так відверто й точно всю довершеність природи як класичні композитори. Чітко відтворюючи кожну зміну ,кожен відтінок, вони кожного разу звучать трохи по-іншому. Квіти важко сколихнулись від перших крапель.Небо розітнув сліпучий спалах блискавки, проклавши світлу доріжку серед хмар. Дощ линув в повну силу. Мелодія сягнула крещендо. Прохолодна волога миттєво охолоджувала шкіру, даруючи відчуття легкої ейфорії.Я стояла серед квітів й собі схиливши голову в німому захопелні.Відчувала себе частиною цієї грізної демонстрації, вросла корінням в цю землю..Вітер шматував листя на деревах, завивав у веселому шалі. Все частіше полотнище неба прорізала блискавка, знову і знову суворо говорили небеса намагаючись достукатись до людей, говорили своєрідною, древньою як світ мовою. Та люди сліпі і німі у власній корисливості відчайдушно біжать, не зупиняючись, у напрямку власної прірви... Дощ потихеньку вщухав, мовби злякавшись власних можливостей, та я продовжувала стояти зачарована, ошелешена, з натяком на прозріння..Сьогодні я зустрілась із грозою тет-а-тет.