Я все життя, любов, тебе чекав.

Як водоспад, гримлять слова гучні, Але найбільша сила в тихім слові. І тільки ті щасливі справді дні, Де є хоч крапля справжньої любові. Душа співає Сонцю і Весні, Зірками сяють обрії казкові, Палає у безмежній далині Чарівне світло справжньої любові. Пливе у хмарі Місяць на човні, Ставкам дарує рушники святкові, А нам – печаль і мрії осяйні, Й чекання вічне справжньої любові. Я все життя, любов, тебе чекав, Вдивлявся у світанки пурпурові. Вже сивиною сніг повисипав, А все ще прагну справжньої любові. Ти прилітала, часом, уві сні (А сни мої старі, не кольорові)— Зникали вмить усі думки земні, Відчувши подих справжньої любові. І вірші не писалися мені, Тьмянило розум хвилювання крові, Палало серце, наче у вогні І все жадало справжньої любові. Було… Було! Даремне каяття. Заплачуть скоро дзвони малинові, І відійду в далеке небуття. А чи пізнаю справжньої любові?... Блукає доля у тяжкій імлі, Ховає сльози у стрічки шовкові, Відлічує мені печалі дні, І теж не знає справжньої любові. Великий Боже! Люди ж не святі. Скажи мені свій вирок в тихім слові І подаруй (хоч в іншому житті!) Тепла і світла справжньої любові. Я все життя, любов, тебе чекав.