Гладіатор

Дякую за наснагу групі «Крик душі» - Ave, Caesar morituri te salutant. – зривались на крик порепані вуста. Стояв один в оточенні шакалів. Пащі сочились чорною слиною, чекали наказу хазяїна – розірвати святу плоть мученика. А той здіймав очі до неї. Він належав їй. А вона йому. У сні. У мареві. В долонях Морфея. Глядачі арени в Ефесі вимагали хліба і видовищ. Дайте їм ріки крові – вони перетворять її в Сахару, де кістки гратимуть гімн Марсу. Гладіатор. Смерть тримає за коханку. Вона віддається йому річкою Стікс. Харон йому за діда. Отримав від нього дар. І ось, в оточенні тварин стискає до болю в руці – власну душу. Очі висохли від сліз, тіло блищало від поту. М’язи напружені в екстазі. Голий. Рішучість і віра за мантію, зіткану любов’ю Бога. Тільки його очі сліпі до його молитов. Рай закритий. Сконає в бруду і лайні під акомпанемент виття. Лише небо схиляє голову до нього. Воно потурбується про нього, омиє росою понівечене тіло. Закутає в саван туману й поховає в ефірі. Та це не зараз. Потім. А зараз, лунають сурми. Палець у низ. Ікла загострені до нескінченності. Червона стрічка вистеляє дорогу до скронь мерця із серцем героя. Шакали зливаються в єдиний потік, в єдиний стрибок. «Мій переможний клич, лунає голос до нестями» На мить Гладіатор повернувся до неї, щоб побачити в її очах, як промінь сонця розпатрав нутро свинцевих хмар. Молоко сяйва впало на чоло героя. Тавро Боже. Він заглянув крізь замкову шпарину до Раю. Він пустий.