Театр.

Холоне сонце в небі наче лід І посмішка безлика на вустах, Спада немов пісок крізь /Мене/ залишаючи лиш тінь… /і на світах/ Далека доля Втіка кудись вперед. Не залишаючи ні грам, ні моля. Все змішує – як той вертеп. І де старі оті дороги? Немає… Лиш іпостасі, як ті птахи, Кричать – Лови! Втікає! Назавжди. А життя? життя забула моя доля, хоч і кричи, Лише слова – тут була. І десь в кутку стоїть Кістляво і кидає /Карти/ Собі тихенько смерть. Мене мабуть чекає. /Щоб пограти/ І сміх в її очах Чи може страх? Що знов втечу від таємниць /криниць/ У тінь світів Де Амбер бруштином відлива. Чи просто відлетів Де є Зима /Чи пак Весна /Краса/? В холодній порожнечі, Де стерті білі межі У світлі темряви Посеред втрачених речей /ночей/ Сліди чи образи уяви /Кидають кубики чорняві/ Що випаде – король чи туз? При чому карти? Це ж усе лише абсурд, Театр світів /життів/ І я і Ти…