ОДА ДРУЖБІ

Кохання – може бути зрада, І дружбі нею лиш не бути. Кохання можна не згадати, Та дружбу справжню – не забути. З дитинства чую я відгуки, Як з подругою вдвох ми грались. Як плакали у мить розлуки, Як, зустрічавшись, обнімались. Як ми сміялися до сонця, Під ноти вітру танцювали І одна одну у віконце Із нетерпінням виглядали. Куди втекло це і як зникло? По світу доля розкидала. Так до самотності й не звикла І друга все життя шукала. Хоч соте вже розчарування Ножем вдаряє в серце хворе. Та вічні в подушку ридання. «Одна» - це слово в душу коле. Невже прошу я так багато? Знайти б лише одну людину! Могла б я з нею розділяти І щастя, і журби годину. Вона б нічого не просила, Лиш поглядом допомагала. Якби я лиш таку зустріла! За друга я б життя віддала! Я б не боялась буть собою, І навіть дихалося б легше! Але, тиняючись юрбою, Все не знаходжу я спокою. І кожен біль, неначе вперше. І на Землі семимільярдній Мене оточує самотність. О, люди! Дружба – скарб ваш справжній! Хоч, може, ви з цим і не згодні. Кохання – може бути зрада, І дружбі нею лиш не бути. Не плакати була б я рада, Та як без друга усміхнутись?