Казанова

Я знов закохалась у вітер. Бо він – невловимий. Палкий Казанова, володар любовних штормів. Розбились на вірші мої кораблі-пілігрими. До грішного раю прокладено зоряний міст. Ефіром сочаться у кров аромати троянди, Червоні пелюстки, як шкіри його оксамит. Той погляд – вогонь, а уста – мармеладні принади, І голос у серці отруєним жалом щемить. І кришиться небо дощем діамантових літер, І падає місяць у келих рубінових зваб. На карті фантазій нектаром сузір’я розлиті, Цунамі кохання розбурхує пристрасті шквал. Йому – всі бажання. Бо він – неповторно-шалений. Йому – всі омани, що гріх перемножив на біль. Спокуснику-вітре, мій сон заколишуть сирени. Якщо я прокинусь, дозволь закохатись «на біс»…